НА ВІДЧУТНОСТІ МЕЖІ

ON THE EDGE OF PERCEPTION

ЗМІСТ

МЕТАСТАЗИ МІСТА

Urban Metastasis

ЗМІСТ

Про - About

Stefania Hurko (née Deychakiwska),  poet, playwright,  member of the  Ukrainian Canadian Writers Organization (Slovo), was born in the village of Yamnytsia, Stanislaviv oblast (today Ivano-Frankivsk) of Western Ukraine, on February 13, 1924. 

She graduated high school in Stanislaviv , and finished her pedagogical studies in Kolomiya.  For a short while she taught in the Carpathian village of Yablunytsia, near Vorokhta.

In 1939, she joined the Organization of Ukrainian Nationalists (OUN), and spent 1941-42  in German occupied eastern Ukraine as part of an underground movement known as "pokhidni hrupy" to proclaim Ukrainian independence. From 1944 to 1947  she worked as a courier for the the Ukrainian Supreme Liberation Council's (UHVR) foreign delegation in western Europe. During these times she was also a student at Universite de Paris, Faculte des Lettres, Ecole  de Preparation des Professeurs de Francais a L'Etranger.

In 1948, in Regensburg, Germany, in a displaced persons' camp, she married Eugene Hurko.  They  emigrated to Australia and settled in the capital city of South Australia, Adelaide, where their daughter Marijka and son Andrew were born.  The couple were active in the cultural life of the city's Ukrainian community. 

In 1956 the family emigrated to  Canada and settled in Toronto where their third child, Roman, was born. From 1963  Stefania worked at the University of Toronto Library until her retirement in 1989.  

In the summer of 1991 she was a volunteer worker in Ukraine, translating English and French documents for the Commission of Cultural and Spiritual Rennaissance of the Ukrainian Verchovna Rada (Parliament) in Kyiv.

Stefania wrote poetry, plays and political satire which have been published in Ukrainian periodicals and journals in Canada and the U.S.  

Her works of poetry, prose, and drama include: Three Sources (1989);  Urban Metastasis (1994); The Tumultuous Years (1994); On the Edge of Perception (1996);  Testament of the Ages (1999);   Events, People and Encounters on My Life’s Path (a Memoir) (2005).  Some of her poetry has been translated into English and published in Yarmarok Ukrainian Writing in Canada Since the Second World War. Some of her works have been published under the pseudonyms  -  Gennadij Gwynt or Sofia Samotynska

Контакт - Contact


I praise the rectilinearity of the right angle 

	the ideal meeting of two lines 
	the flashing impact 
	the source of new energy 
	this is how life begins 
	this is how creativity begins 
	this is how a house is built 
	this is how a cross is made 
	for God-man
Back to contents
My Life

Forever lost in time and space
A broken ocean ship battered by storm
In darkness and in rain impossible to trace
Under the forlorn stars and moon's pale horn.

Far from the land, still further from the sky
Victim of elements' uncalculated score
Unnoticed by a world morose and sly, 
Forgotten by all men as an old dinosaur.

In the stream of events all went astray
Time, space, direction, purpose of the goal
My life, it's anchor broken on that stormy day
Floats on the broken sails of my sad soul.
Back to contents
To perceive the imperceptible 
to grasp the ungraspable 
to see the invisible 
to touch the untouchable 
to express the inexpressible 
life is much too short for this 
	 for this we need Eternity 
Back to contents
Seals of premonitions 
						surfaced from 
										the oceans of 
subconsciousness 
on the dry shores of reality 
										there linger moist 
traces 
on the elemental border 
							of reality and dreams 
											swim the seals of 
premonitions. 
Back to contents
He sat on a stool 
selling his madness 
displayed in a cheap frame 
hung on a brick wall 
of a bustling street 
black madness 
with a red streak 
red madness 
with a violet triangle 
violet madness 
with a white spot 
white madness 
dissected by black and diagonals 
coloured madness 
which exploded in solar flares 
blinding the eyes 
rattling the brain 
the antidote of insanity's serum 
people passed by 
some 
recognizing themselves 
hurriedly turned their head away 
some with astonishment 
looked at the artist 
the way you look at someone 
who heedlessly 
can risk 
showing the world 
his naked "self". 
He sat on a stool 
absorbed in the abyss 
of his soul 
in his eyes 
there thrashed forms 
of new imbecilities 
waiting for the moment 
waiting for paint 
waiting for the brush 
to be incarnated 
on clean canvas 
The artist patiently waited 
certain 
that someone would be found 
who would pay dearly 
for the remedy 
of his own madness
Back to contents
the Soul needs eternity 
		the way life needs water 
the Soul needs immortality 
		the way the body needs food 
the Soul needs God 
		the way life needs Sunlight
Back to contents
The world is gray
	With silvery centuries
Wrapped in a misty veil
	Of past forgotten times
And yet, a rosy morn
	Amongst the evergreens
Each day is newly born
	Of  blue eternity.
Conceived by Sun’s desire
	In the darkness of her womb
This blue and golden day
	Becomes a living hope
For Earth’s eternal dream
	To stay forever young
In emerald attire
	In her eternal way.
Mankind, remember this:
	The greatest miracle
Of our vast Universe
	That mystery of Birth,
And world’s eternity
	Forever will prevail
A Mystery of Life
	A sacrament of Love.

(Translated by the author)
Back to contents
a young girl walks on a path
	in the light of the sun’s rays
her little shoes click
	on the resounding asphalt
her curls dance
	the twist on her back
chestnut curls 
	gilded with sunlight
The path
The sun
The girl
The spring morning

(Translated by the author)
Back to contents
Listen, listen to silence,
The silence of heavenly spaces,
Where stars are born marking universe’s morn
Cradled in silent embraces.

Listen, listen to silence,
Silence of the heavenly sea,
Where stars are crumbling in the storms that are rumbling
Writing universe’s history.

Listen, listen to silence
Silence of the eternal firmament,
Where stars as they fall are writing the scroll -
Universe’s testament.

Listen, listen,
Listen to silence.

(Translated by the author)
Back to contents
				На границі 
				Буття й небуття, 
				Життя й забуття 
				Стоїть „Я", 
				Моє "Я", 
				Мов Розп'яття. 
Цупко в землю вп'ялось, стрімко вгору спнялось 
Праве рам'я - початок... Ліве рам'я - кінець... 
Центр - колюча свідомість, існування терновий вінець. 
					Буття 
					Небуття 
					Життя 
					Забуття 
					Початок 
					Кінець 
					Колюча 
					Свідомість 
					Існування 
					Терновий 
					Вінець.
Back to contents
Я проснулась 
На світанку 
Сон - це? 
Сонце! 
Сонця світ! 
Спалах сонця! 
Сонця спалах! 
Слава сонцю 
На весь світ!
 
			* * * 
			
О, сонце прекрасне! 
Від тебе вся міць ідеалів! 
По ночі невтішній, 
Темряві кромішній, 
Що пристрастей демону 
Приносить офіру, 
Твій перший проміньчик 
Нову родить віру 
У вічне життя, - джерело 
Людських ідеалів.
Back to contents
Як промінь світла 
			- прототип ножа -
Кромішню темряву 
			розкраяв, 
Тоді в безмежжі 
			появилася межа, 
Посеред ночі 
			день ясний замаяв, 
Упало в тишу Слово 
			наче камінь 
І Вічність 
			розкололась на хвилини 
Бо рек Господь 
			своє могутнє: АМІНЬ! 
І мент настав 
			сотворення людини. 

	Тиша і Слово, 
	Вічність і Хвилина, 
	Безмежжя і Межа, 
	Бог і Людина...
Back to contents
Лінії поземі, 
				лінії доземі, 
Лінії прості, 
				лінії криві 
Сплітаються вічно 
				на Землі , 
Творять візерунки 
				щораз то нові... 
Лінії, лінії, лінії... 
				в чийому ви дієте імені 

СВІТЛА І ТІНІ

Світла і тіні, 
				світла і тіні, 
Барви веселки 
				на небі сині, 
Проміння Сонця 
				на небосхилі, 
Намотані на ліній 
				мотовилі... 
Світла і тіні, 
				світла і тіні... 
В чийому 
				ви дієте імені?
Back to contents
Нуртує підземне джерело 
(а докопатися важко) 
уста горять спрагою 
(а докопатися важко) 
безодня страшить пусткою 
(а докопатися важко) 
очі палають жагою 
(а докопатися важко) 
жовта глина життя вже розрита 
(а докопатися важко) 
Нуртує підземне джерело 
			Чи докопаюсь? 
			Чи згашу спрагу 
			цілющою водою?
Back to contents
Думка на якорі 
В пристані дійсності 
Пахне солоно 
Водою глибин, 
Сонно хитається 
Приспана втомою, 
Шумом невтишним 
Портових мілин. 

Рушити б з місця, 
Плисти б у мандри 
Крізь даль неозору 
Глибоких морів, 
На зустріч бурям, 
На зустріч шквалам, 
До нових островів, 
До нових берегів.
Back to contents
Цеї ночі я не спала, 
Ні хвилинки не дрімала, 
Відбирала телеграми 
Я від Того, що над нами. 

„Жийте.. . жийте... 
Пийте... пийте... 
Цю красу, що я для вас 
Сотворив у добрий час... 

Хто красу життя полюбить, 
Духа свого не загубить... 
Ця краса веде до брами, 
Тої брами, що над вами... 

Хоч закрита ще для вас, 
Я відкрию в слушний час..."
Back to contents
Можливо, я лиш згущення молекул 
Космічного проміння й порошин, 
Призначених у подорож далеку, 
Як паливо для сонячних машин. 

Я всесвіту дрібненька порошинка, 
В якій заховані призначення й мета 
Я знаю, як людина смертна й жінка, 
Що я частина Вічного Життя.
Back to contents
Благословенна ти серед жінок, 
Як зріє лона твого плід, 
Може спаситель, чи пророк, 
Прийде до нас крізь тебе в світ. 
У лоні твому заклюнулося життя, 
Ти віддаєш йому і тіло й кров, 
Народиться у світ нове дитя, 
Народиться у світ нова любов. 
О, жінко, Богородице Свята, 
Тобою вершиться правічний заповіт, 
Ти в світ народжуєш Життя, 
Ти Бога і Любов народжуєш у світ.
Back to contents
Ти з повноти даєш, 
			коли даруєш, 
На добру згадку 
			про любов і дружбу, 
Дарунками своїми 
			нікого не купуєш, 
Не запрягаєш 
			на довічну службу. 
Ти з повноти даєш 
			і серце щире 
Радіє дією 
			самого дарування, 
Так сонце 
			усміхається до миру, 
Коли на Землю 
			сходить зрання. 
Ти з повноти даєш, 
			із дружньої любови 
І вдячности тобі 
			за це не треба, 
Так падають дощі 
			весною з неба 
На луки, на поля, 
			гаї й діброви.
Back to contents
І помер один чоловік 
І тоді, 
	коли його тіло 
				безсило 
				лежало 
	на катафальку, 
усі, 
що знали його й 
прийшли відправити по ньому панахиду, 
зрозуміли раптом, 
що з поміж них 
відійшла 
ВЕЛИКА ЛЮДИНА. 
	Ніхто вже не бачив 
	його огіркуватого носа, 
	що був предметом дружніх 
	і не зовсім дружніх дотепів, 
	нікого не разила 
	його обвисла нижня губа, 
	нікому не причувався 
	його гугнявий голос, 
	нікому не пригадувались 
	його слабости й навички: 
		те, що він часом 
		любив заглянути до чарки, 
		залицятися до чужих жінок, 
		те, що він не дуже елегантно 
		держав ніж і вилку при столі 
		/ознака його простого походження, 
		хоч і мав високу освіту/ 
		
все це / і багато іншого/ 
раптом перестало мати значення 
і всі відчули, що з-поміж них 
відійшла 
ВЕЛИКА ЛЮДИНА, 
			бо 
Цей чоловік 
		з любови до людей 
		знайшов хрест свого призначення, 
		добровільно підняв його на свої плечі, 
		терпеливо виніс його на свою Голгофу й 
		дався розпняти на ньому 
		під насміхи й глум 
		своєї й чужої юрби. 
І, 
	коли зняли його мертвого 
	з його власного хреста й 
	похоронили його 
	в чужому гробі 
Тоді 
	/не діждавшись навіть третього дня/ 
Він воскрес у їхніх душах 
у всій його людській величі 
І, 
	зустрівшись, 
		згадували його: 
Одні мовили: 
ЦЕ БУЛА ВЕЛИКА ЛЮДИНА, 
А другі відповідали: 
ВОІСТИНУ ЦЕ БУЛА ВЕЛИКА ЛЮДИНА!
Back to contents
Треба бути сонцем, 
	щоб промінням гріти, 
Треба буть грозою, 
	щоб громом гриміти, 
Треба бути вітром, 
	щоб хмари гонити, 
Треба бути хмарою, 
	щоб дощі ронити. 
	
Треба мужність мати, 
	щоб собою бути, 
Треба серцем жити, 
	щоб життя збагнути, 
Треба мати пісню, 
	що ворушить душу, 
Треба мати душу, 
	що мріє про ВІЧНІСТЬ!
Back to contents
Динамітом почувань 
			зрушити гору байдужості, 
Свердлом думок 
			просвердлити скелю невідомого, 
Засвітити світло знання 
			в темних тунелях підсвідомості, 
Відкрити нові простори душі 
			для доріг людського пізнання, 
Прокласти сталеві рейки 
			для швидкобіжного поїзда життя, 
			що мчить у безмежжя вічності. 

			*	*	*

Перенести, 
		перестраждати, 
				переждати, 
Перепочивши, 
		встати 
				й далі йти, 
Всі труднощі 
		в житті 
				перемагати 
І простувати 
		непохитно 
				до мети.
Back to contents
			„Хресту Твойому покланяємось, 
								Владико, 
				І святеє Воскресення Твоє 
								славимо..." 
Ти Той, 
		що возвеличив терпіння, 
		принявши терновий вінець 
		замість корони, 
		а хрест учинив 
		символом перемоги, 
Ти Бог, 
		що стався чоловіком, 
Ти чоловік, 
		що став для нас Богом, 
		що помер на хресті 
		і воскрес із гробу, 
		як воскресає Правда, 
		розп'ята в наших умах 
		на Голгофі сумнівів, 
		на хресті терпінь, 
		воздвигнутім на Землі 
		під небом Вічності.
Back to contents
„KORPUS DER SKULPTUREN DER ROEMISHEN WELT" 

Ви, що різблеиі в каменю 
пережили століття, 
стоїте, як живі, 
перед світу цілого очима, 
Хто більше реальний? 
Ми, 
що живемо тепер наче тіні, 
чи минулих віків у мармур закуті статуї? 
Ви людей ідеали, 
що заставили жити й каміння, 
вокресили життя в мармуровій скалі, 
Ми, 
як промені сонця, 
лиш заблиснем на мить 
і згоряєм в часі, 
не лишивши по собі ні сліду. 

Хто більше реальний, 
Ми, живі, 
Чи 
Ви, мертві, 
Воскреслі в мармурі? 
							11 листопада 1973
Back to contents
			„Люби ближнього свого, 
				як самого себе" 

Так, 
Я Люблю себе, 
Люблю і навіть дуже, 
Але без цього, любий друже, 
Я не могла б любить Тебе. 

Я можу ось 
Сидіти одинока 
Сама з собою й 
Мені не скучно, 
Я можу приглядатися 
Собі в душі, 
Немов у дзеркалі, 
З собою можу розмовляти 
Немов з другом. 

„Ти бабраєшся у душі" -
Сказав мені мій брат... 

Як добре, що є в нас душа, 
В якій побабратися можна, 
Немов колись в дитинстві, 
Книші в болоті з глини роблячи. 

Я бабраюся у своїй, 
А не в чужій душі, 
Здається, маю я 
Для цього право!
 
Старий Сократ казав: 
„Пізнай себе!" 
Чи це заняття 
Лиш для філософів, 
А для людей звичайних 
Затрата часу, 
Втеча від життя? 

А що таке ЖИТТЯ? 
Скажи мені, 
Мій любий Друже? 
Де суть його, 
як не в ДУШІ? 
Як можна вартість 
ЖИТТЯ зрозуміти, 
Не розуміючи 
ДУШІ своєї? 

Якби цю істину 
Стару, як світ, 
Пізнали й зрозуміли 
Усі люди, 
Тоді життя було б 
Цікаве, повноцінне 
І величне, 
Тоді знова набрали б змісту 
Слова, що їх, немов папуги,

Ми повторяємо щодня: 
От, хочби слово: ПРАВДА, 
Що на ньому, немов на камені, 
Стоїть весь світ, 
А в слові цьому 
Містяться інші три: 
ДОБРО, КРАСА Й ЛЮБОВ, 
А з них, немов із ТРОЙЦІ ПРЕСВЯТОЇ, 
Одне вагоме слово випливає, 
Яке людина цінить більш усього, 
Те слово, що за нього 
Життя своє віддати є готова, 
Вогненне слово: ВОЛЯ! 
Та без ПРАВДИ, 
Без КРАСИ, ДОБРА Й ЛЮБОВИ 
Воно лиш звук пустий 
І більш нічого! 

Та як пізнати речі ці найвищі, 
Якщо душі своєї не полюбим, 
Яка одна про все це нам звіщає, 
Яка одна про все це нам говорить? 

Так, 
Я люблю себе 
І душу мою дуже, 
І через те, мій любий друже, 
Я люблю ПРАВДУ 
І Тебе!
Back to contents
Ще й досі я дивуюсь, 
Дивлюся, мов дитина, 
Великими очима 
На світ і на людей. 

Пора б прибрати позу, 
Мовляв, усе вже знаю, 
Приплющувати очі, 
Як роблять „зрілі" люди. 

Коли ж кожна хвилина 
Нова і неповторна, 
По-новому здаються 
Старі, вчорашні речі. 

Тому я все дивуюсь 
Тим самопевним людям, 
Що так беззастережно 
Твердять:„Ми завжди праві!" 

Потрібна, кажеш, віра! 
Я вірю, вірю сильно, 
Що є десь Той, хто каже 
Постійно бути зміні. 

І „панта рей" єдина 
У цьому світі правда: 
Постійна вічна зміна, 
Яку зовуть: ЖИТТЯ! 

Тому я завжди буду 
Дивитись, мов дитина, 
Великими очима 
На світ і на людей.
Back to contents
МеЖAМИ століть 
			поділене поле епохи, 
плугом років пооране, 
3ерном життя засіяне, 
Бopoнами днів заскороджене. 
				У кожного свій клаптик, 
				У кожного свій загін, 
				У декого своя нива, 
				У декого свій лан. 
На одному пшениця хвилює, 
На другому облогом пустує, 
На третьому бур'яном заросло. 
				А комісар історії 
				Ходить по полю епохи, 
				Підраховує трудодні.
Back to contents
Ми граємось у піжмурки життя 
Аж поки смерть нас не впіймає: 
- - „Тру-ту-ту! Я вже йду! 
Тай до Пана поведу!" 
Закривши очі голосно до нас волає. 
А ми ховаємось за дерева й кущі, 
За камені, за скелі, за будинки 
Вона хапає кожної хвилинки 
			одного з нас, 
А решта раді, 
			що заховалися від неї... 
Справді?... 

Хоч неодин пішов уже до Пана, 
Звідкіль немає вороття, 
На часу толоці вирує ця омана, 
Забава - піжмурки життя.
Back to contents
Я знаю, прийде день, 
		який не буде мати завтра, 
А всі учора 
		злиються в одне „колись" 
І вся журба, 
		що роз'їдає творчу мисль 
Найменшого зітхання нашого 
		не буде варта. 

То ж не сушім журбою 
		серця й голови, 
Все проминальне 
		в безвість пропаде, 
Мов сон-мана 
		життя наше пройде, 
Лиш творчі думи 
		взнесуться понад гроби.
Back to contents
Простір і Час -
				два хижі аліянти, 
Забрали нашу Землю 
					в свій полон, 
Тирани безпощадні, 
					окупанти, 
Завели на Землі 
			обмеження закон. 
В кайдани закували 
					гравітації, 
Поставили сторожу, 
					дали їй пароль, 
Всі племена, народи 
					й нації 
Скорили під незламний 
					свій контроль. 
Ув'язнена Земля, 
				як бунтівлива бранка, 
В тюрмі холодній, 
				заґратованій ущерть, 
Колишня вільна 
				Місяця зоря-коханка, 
Засуджена на каторгу 
					й повільну смерть. 
Проміння сонячне 
				заглянуло в темницю 
І вмить Земля 
				зраділа крадькома, 
Бо сонце їй звістило 
					неба таємницю, 
Що смерти в космосі 
					ніколи не було й нема. 
Що Час і Простір 
			не володарі, а слуги, 
Які шліфують форми 
				земного буття, 
Для Всесвіту політики 
				роблять прислуги, 
Дають паспортні візи 
				до відвічного життя.
Back to contents
				„I зерно мусить вмерти, щоб дати 
				В життєдайному житті життя." 
								Євген Маланюк 

Земне буття - вагітне лоно СМЕРТИ, 
Що в нім зачалося - призначене померти, 
Із лона СМЕРТИ родиться нове ЖИТТЯ -
Душі безсмертної новонароджене дитя.
 
Коли земного існування рветься пуповина, 
На другий світ являється нова людина, 
А плоть земна - душі безсмертної пляцента, 
Стається непотрібною в цьому моменті. 

Нове ЖИТТЯ народжується з лона СМЕРТИ, 
Щоб жити вічно, на ЗЕМЛІ треба померти, 
СМЕРТЬ і ЖИТТЯ - це мати і дитина, 
Єднає їх буття земного пуповина.
Back to contents
І рай і пекло є тут на Землі , 
Існують рядом з нами по-сусідстві, 
Заховані в уяві нашій, як в імлі, 
Передані легендами в наслідстві.
 
Добро і Зло, і Правда і Брехня 
Існують на Землі тут з нами рядом, 
Людська душа під деревом знання, 
Спокушена завжди пекельним гадом. 

Між ними йде запекла боротьба, 
Залежить тільки, хто кого перемагає, 
Людська душа, з-під дерева знання, 
Мандрує раз до пекла раз до раю.
Back to contents
Заглядає минуле 
			в очі сучасному, 
Просить-благає: 
			„Незабудь! Пам'ятай!" 
Сучасне - дочасне 
Заглядає в очі майбутньому, 
Просить благає: 
			„Незабудь! Пам'ятай!"
Back to contents
Я вернулась додому 
				і нарешті збагнула, 
Що мені він чужий 
				і йому я чужа, 
Бо нема в нім того, 
				кого я не забула, 
Хоч між мною і ним 
				простелилась межа. 
Та межа, що розділює 
				дійсність від мрії, 
Та межа, що розділює 
				смерть і життя, 
Що проклали між нами 
				життєві буревії, 
Не затре її час, 
				ні вогонь каяття. 
Я збагнула нарешті, 
				що я в домі чужинка, 
Що чужий він мені 
				і йому я чужа, 
Бо нема в нім родини, 
				я ні мати, ні жінка, 
Тільки стіни німі 
				і німа самота. 
Я прощаю тебе, 
				мій відчужений доме, 
На прощання візьму 
				тільки спомин про дні, 
Що пройшли тут колись 
				і пішли в невідоме 
І сховаю у серці 
				глибоко на дні.
Back to contents
Мовчання, як провалля, 
			залягло між нами, 
А ми, як два горби, 
			стовбичимо над ним, 
Того, що на душі, 
			не висловиш словами 
Вогонь погас, 
			їдкий остався дим. 
Чому, чому 
			зотліло те багаття, 
Що гріло й веселило 
			молоді літа, 
Чому тяжить над нами 
			як прокляття, 
Відчуження гірке, 
			удвійку самота.
Back to contents
Вже й сум посивів від турбот щоденних, 
(Старіються в цім світі й почування). 
В саду достиглих слив співає вітер, 
Осінню пісню завиває журавлино. 
Принишклий ум, заслухавшись скорботно, 
Роздумує про час, що хилиться за обрій. 
Вечірніх сутінків кирея оксамитна 
Вгорнула душу в сонливі обійми. 
Пора, пора... шепоче ум кмітливо, 
Пора на все, на труд і відпочинок, 
На сум і радість. На все своя пора...
Back to contents
Ні рубінами, ні топазами, ні золотом 
Вже мене не підкупить, не звабить осінь, 
Стара та похітлива жінка. 
Беззубого рота й виссаних грудей 
Уже не сховаєш в барвистих прикрасах. 
Я вітер, весни молодої коханок, 
За нею услід я женуся напівдень, 
Де сонце - початок нового життя, 
Для неї я пестощі й легіт, 
Для неї я пил плодотворний, 
Тобі я лиш грішний неспокій, 
Тобі лише свист і холодне розстання. 
Обтрушу твої я прикраси, 
У землю їх знову поверну 
І в нагому свому безсиллю 
Ти знайдеш кінець свій і спокій 
Під білим покривалом снігу. 
		Білий сніг, 
		Білий сон, 
		Біла смерть, 
		Супокій... 
		Спочивай!... 
		Прощавай!... 
		Я лечу 
		В вирій мрій...
Back to contents
Вогненний кущ горів не тільки на Хориві, 
Із кожного куща лине Господня мова, 
Якщо людина в найсвятішому пориві 
її послухати й сприйняти є готова. 

На жаль, у нас тепер такі Мойсеї, 
Які не слухають кущів вогненних мови, 
Але вигадують свої теорії й ідеї, 
Ведуть про них нудні дебати і розмови.
 
Коли ж ми діждемось правдивого Мойсея, 
Що голос Бога слухати завжди готовий, 
Якому світить Правди Вічної ідея, 
Вогненний кущ горить в натхненнім СЛОВІ?
Back to contents
Це може дивно, 
			може ненормально 
З кущами й речами 
			заводити розмови, 
Які вважаються 
			законно і формально 
Звичайним крамом 
			без душі й без мови. 
Мені, однак, здається, 
			що в цілому світі 
Усе живе 
			і рухається перманентно, 
Не всі закони 
			є для нас відкриті, 
Що діють непомітно, 
			але іманентно. 
Усе живе 
			і має свою мову, 
Лиш треба вслухатись 
			і зрозуміти, 
З кущами й речами 
			можна вести розмову 
Так як говорять з ними 
			містики, поети й діти.
Back to contents
Я бачу й відчуваю все 
Та мало розумію, 
Звідкіль, куди Життя несе, 
Сказати не умію. 
Мале, наївне немовля 
В Природи чуднім храмі, 
Напомацки всисаюсь у Життя, 
Як в добру цицю Мами. 
Солодке й тепле молоко, 
Грудь повна і висока, 
Я п'ю життя, як немовля 
У Матері під боком.
Back to contents
Так багато було невидимих речей 
Без мікро- чи без телескопа, 
Існували вони лиш у сфері ідей 
І в казках старовинних Езопа. 

Існували вони в закритих світах, 
Недоступних для людського ока, 
На землі біля нас, у морях, в небесах 
І в умі мудреця чи пророка. 

Хто вірить у казку, дорогу знайде 
До нових невідомих просторів 
І відкриє для ока незриме й нове 
І пізнає весь світ неозорий. 

Міцна віра лежить у основі знання, 
Відслоняє для ока невидимі речі 
І побуджує йти до мети навмання, 
Де відлунює голос Предтечі.
Back to contents
Білі доми, зелені пальми, 
Сонливе плетиво вулиць, 
Із синаґоґ лунають псальми, 
А під кущем, ось горілиць, 
Лежить бродяга бородатий, 
Під голову підклав клунок, 
Чи п'яний, чи втомився й хоче спати, 
А може не бродяга, а пророк, 
Пророк, що заблукався в цю пустелю 
Вулиць безлюдних. Люди по домах 
При телевізорах, що блимають під стелю, 
Шукають забуття з плящиною в руках. 
По телевізорах передають новини: 
Скільки зґвалтовано в Америці жінок, 
Скільки наркотиків перелилось у вени 
Дітей невинних. Спить молодий пророк, 
Ще не гукає: „Схаменіться люди! 
Бо кара Божа упаде на вас! 
Америко, покайся! Горе тобі буде! 
Бо Судний День гряде! Кари й Покути Час!" 

							19 вересня 1991 р.
Back to contents
				„рятуйте її ой пробі 
				обвийте молінням коліна 
				прокляттям набита утроба 
				як гострим камінням" 

					Ігор Калинець -
						„Вигадана кохана". 
						
Жінко 20-го віку 
збунтована жінко 
що кинула виклик суспільству 
яке присудило тебе 
до кухні до ложки до миски 
подружнього ложа й колиски 
слугинею вічною бути 
мужам і синам себелюбним 
Жінко 20-го віку 
збунтована жінко 
що кинула виклик рішучий 
диктаторам грізним сучасним 
що Матір-Землицю плюндрують 
що Правду Одвічну ґвалтують 
що війнами світ цей руйнують. 
Жінко 20-го віку 
збунтована жінко 
що кинула світу прокляття 
за Діву Пречисту Марію 
від Духа Святого зачату 
яка породила Ісуса 
Спасителя грішного світу 

а люди його відцурались 
а люди над ним насміялись 
а люди Його розп'яли 
її залишивши ридати 
під хрестом на Голгофі. 
Жінко 20-го віку 
збунтована жінко 
ти врешті мовила „годі"! 
не хочу вже більше служити 
не хочу вже більше родити 
спасителів грішного світу 
нехай пропадає цей світ себелюбний 
хай проклятий буде навіки! 

Тепер ти стоїш на розпутті 
в містах кам'яних мов розп'яття 
утроба набита прокляттям 
як гострим камінням набита 

Жінко 20-го віку 
збунтована жінко 
невже ж тобі знову судилось 
скам'яніти Скитською Бабою 
на руїнах цивілізації?
Back to contents
					у саду блаженств 
					де вісімм квітів 
					один тільки для мене 
					блаженство гоніння" 

					Ігор Калинець -
					„Короноване Опудало" 

блукаю по карому полі 
коронованого опудала 
що простягнулося ген 
аж до райської брами 
райські пташата-янголята 
літають над головою 
сідають на кущ калини 
клюють доспілі ягоди 
хоч би одне впіймати 
додому принести 
хай би мені щебетало 
хату мою на чужині звеселяло 
ось-ось здається впіймаю 
ось-ось у долонях пригорну
та воно мить випурхує 
з рук моїх простягнутих 
архангел що стоїть на сторожжі 
біля райської брами 
грізно мені погрожує
не рушай райських пташат
емігрантська приблудо
не для вас їх сотворено
добробутом розпещених
геть іди з карого поля
це володіння поета
дане йому в нагороду
за блаженство гоніння
Back to contents
Ні від себе втекти, ні себе наздогнати, 
Із собою нелегко, а без себе - це жах, 
Сновигатись бездумно від хати до хати, 
Чи лежати в кущах, як підстрелений птах. 

Із собою нелегко, коли думка як скрипка, 
Що безструнна лежить у забутім кутку, 
А душа спорожніла як розбита калитка, 
Чи змолочений сніп на твердому току.
 
А без себе? Ну як! Як же жити без себе 
На землі в цьому світі без живої душі, 
Яка мріє про вічність, яка мріє про небо, 
Яка мріє про сутність на безсмертя межі?
Back to contents
Треба бути собою -
Сказав Сковорода, 
Я метнулась за мною, 
А мене тут нема. 

У Канаді лиш тіло, 
В Україні душа, 
Десь літає несміло, 
Як бездомне пташа.
 
Як зібратись докупи, 
Як себе зберегти, 
Як щасливою бути, 
Сенс життя віднайти?
Back to contents
Будь завжди при мені, 
Хоч лиш у мрії й сні, 
Коханий Краю мій, 
Вітчизно дорога, 
Як чашу гіркоти 
Підносить вже мені 
Отут на чужині 
Вдовина самота. 

Без тебе я, мов птах, 
Блукаю у світах, 
Далеко від гнізда 
З пораненим крилом 
І сниться все мені 
Отут на чужині 
Далекий Рідний Край, 
Краса рідних сторон. 

Хоч може тут умру, 
Я знову оживу 
В тужливій пісні цій 
Воскресну до життя, 
Хоч піснею впаду 
На Землю Дорогу, 
Як вже мені туди 
Не буде вороття. 

Будь завжди при мені, 
Хоч лиш у мрії-сні, 
Коханий Краю Мій, 
Вітчизно дорога.
Back to contents
І знову приснились мені 
					мої ненаписані вірші, 
Малі потерчата 
			з таємного світу казок, 
Були б вони може 
			від інших поезій негірші, 
Якби зодягнулись 
			у пишного слова рядок. 
Та їм, не від світу цього, 
					було б важко вміститись 
У рямки вузькі й негнучкі 
					просодичної гри, 
Воліють 
	у засвітах снів залишитись, 
За обрієм мрій, 
			де уяви буяють вітри. 
Та часом тоді, 
			як життя спопелить всі надії, 
Зотліють на жужіль 
					поривів тендітні гілки, 
Являються в снах 
			мої невоплочені мрії, 
Мої ненаписані вірші, 
					мої незачаті дітки.
Back to contents
Хто леліє в душі, як мати дитину, 
Хто носить у серці й у крові своїй 
Рідну пісню, яка крізь тугу пуповину 
Просякла в його власний світ мрій 

І пульсує у жилах і душу тривожить 
І розпалює кров невгасимим вогнем 
І нуртує, вирує, заклинає, ворожить 
І гарцює під небом крилатим конем, 

Кому слів пестрокрилих розщебетана зграя 
Налітає на чулого серця просторий намет, 
Хто слова ці вітає, в свої вірші скликає, 
Той є справжній пісняр, з Божої ласки поет.
Back to contents
Кажуть, що гріх 
			з нудьги словами гратись, 
Бо на початку було СЛОВО, 
						не нудьга! 
А може, може було навпаки! 
Можливо й Богові навкучилось мовчати 
В просторах безконечних 
					та німих... 
І сотворив людину... 
СЛОВА дар їй дав, 
Щоб було з ким порозмовляти, 
Почути глас молитви від людей... 

І СЛОВО Бога 
			пролунало до людини, 
Як слово батька 
			до коханої дитини, 
У СЛОВІ Бог 
			людині й світові відкрився 
І Божий світ 
			очам людини об'явився. 
Людина в світі 
			гратись почала словами, 
До Бога промовляти 
					вдячними устами, 
Між небом і землею 
					розпочалась розмова 
І залунала в світі 
				людська мова. 
				
Словами гратися -
				це божеська розвага, 
Від Бога для людини -
					найцінніший дар.
Back to contents
Не треба пишних слів, ні вишуканих фраз, 
А Правду треба просто й ясно говорити, 
Красуня не потребує прикрас, 
Вона чарівна навіть і без свити, 
Бо Правда, як жемчуг, все чиста і ясна, 
Жива і животрворча і цілюща, 
Для всіх одна і всюди присносуща, 
Із нею світ пройдеш і не заблудиш, 
За неї хоч умреш, а вічно жити будеш.
Back to contents
						„Навіщо це Тобі?" 
								М. Голод
										
Зневірений, засмучений поете, не страждай, 
Тому що дрібняки юрбі кидати часом треба, 
Яка чекає даровизни від творця, як манни з неба, 
Яка шукає лиш дешевої розваги й насолоди, 
Не любить бурі, грому, блискавиць, негоди, 
Чужий для неї творчих поривань тягар, 
Житя юрби - суєтна метушня й базар. 
Тобі припав великий дар від Бога, 
Співаючи, зближатися до вічности порога, 
На самоті тихенько з Богом розмовляти, 
Хвалу Йому творити, вірші віршувати, 
Тож користуйся ним свобідно, без обави, 
Юрбі кинь пару дрібняків для втіхи, для забави, 
Для себе Слово Правди в серці зберігай, 
Дерзай, Шукай, твори, пиши, не нарікай!
Back to contents
Стояв на роздоріжжі 
					колодязь древній глибокий, 
А біля нього 
			журавель дерев'яний високий, 
Люди з сусідніх дворів 
					в погоду й у негоду 
Приходили з колодязя 
					тягнути воду. 
					Свіжу водицю брали 
					Та все при тому нарікали: 
					І що колодязь заглибокий, 
					І що журавель зависокий, 
					Важко його тягнути, 
					Важко води досягнути 
					Та ще й до того 
					Коновка дерев'яна 
					Нещільна й дірява, 
					Набереш повну, 
					Витягнеш половину. 
					Хіба таке годиться 
					В часи наші модерні, 
					Коли десь, кажуть, є 
					Водогони штудерні?! 
Аж надійшов подорожній 
					чужинець, бродяга, 
Привела його сюди 
					спека пекуча й спрага. 
Зачерпнув води, 
			випив повен кухоль і мовив: 
„Світ пройшов, 
			а такої чистої й свіжої води 
							ніде не знаходив!"
Back to contents
Як можна самотньому почуватись у світі, 
Коли довкруг тебе дерева і цвіти і діти, 
Коли все росте і цвіте й розвивається, 
Коли сонце з висот до всіх усміхається? 

Усміхайся до сонця й до природи, людино, 
Будь завжди з довкіллям своїм воєдино!
Back to contents
Як боятися менше? 
Як піднятися вище? 
Як поглянути ширше? 
Як зрозуміти краще? 
Як висловитись точніше? 
Як вірити сильніше? 
Як жити повніше?
Back to contents
			пам'яті Василя Курилика 
			
			   І 
				   
Ти останешся чужим мені навіки 
Многолюдне місто стоязике, 
У якій країні ти не будеш, 
Мого серця ти ніколи не здобудеш. 
Я чужинкою блукаю в тобі, 
Кам'яним здаєшся мені гробом, 
Моє серце там, де над рікою, 
Похилились явір із вербою, 
Де хатина в зелені сховалась, 
Там душа навіки позосталась, 
Заблудилась десь у тінях груші 
І тепер без неї жити мушу. 

			  II 

Дише брук розпеченим камінням, 
Розтопився асфальт під ногами, 
Спека огорнула шумне місто, 
Мляво бродять люди хідниками, 
Жарко, душно, млосно і нестерпно. 
Не для міста ти родилось, літо! 
На полях, ланах тобі гуляти, 
Де колишеться пшениця й жито. 
І мені б покинути це місто, 
Вийти, як колись удома в поле 
І джерельної напитися водиці, 
А не тухлої, нудкої кока-коли. 

			III 
			
Село - здоров'я, труд, 
А місто - це нажива, 
Обжирство, жуліки, жінки продажні, 
В селі пахучий навіть 
Піт людський у жнива, 
Вонючим газом тхнуть 
Міські пейзажі. 
Які б вони штудерні не бували, 
Міста для мене - це бородавки на тілі, 
Ракоподібні нарости злосливі, 
Що землю роз'їдають як шакали. 
Тут продаж - перепродаж, найважніше діло, 
Продати можна все і душу й тіло, 
Продукти мозку, серця рук і крови, 
Купити можна все: від мила до любови. 
Людського Генія й захланності мережа, 
Росте все вверх і вверх ця Вавилонська вежа, 
Кишить як муравлище превелике 
Безбожне місто стоязике. 
А десь у підземеллях, в катакомбах 
Готується потай страшна атомна бомба, 
Над містом висне жах грибом кошлатим, 
Тотальної руїни, тотальної заглади. 
Back to contents
Все вгору тай вгору 
					росте каміння, 
хмародерами, 
вежами, 
димарями 
			штурмує небо, 
			глузує з життя, 
			що залишилося внизу. 
			
					Стрункі сосни, 
					широколисті клени, 
					гордовиті дуби 
					засоромлено мовчать 
					у тунелях вулиць, 
					затривожено перешіптуються 
					на замурованих у камінь скверах. 
					
Людина повірила в камінь, 
нидіє в клітках хмародерів, 
трухлявіє в кам'яних трунах, 
під кам'яними хрестами, 
бовваніє монументами 
по міських парках, 
						шукаючи вічности. 
Камінь запустив коріння 
	у людських душах 
		у людських серцях 
			і росте, 
				і росте, 
					і росте!
Back to contents
Він сидів на ослінчику, 
продавав своє божевілля 
оправлене в дешеві рямці 
розвішене на мурі 
метушливої вулиці. 
Божевілля чорне -
з червоною смужкою, 
Божевілля червоне -
з фіолетовим трикутником, 
Божевілля фіолетове, -
з білою плямою, 
Божевілля біле -
покраяне червоно-чорними діягоналями, 
Божевілля кольорове, 
що вибухало протуберанцями, 
сліпило очі, 
стрясло мозок, 
антидот - божевільної сироватки. 
Люди проходили мимо, 
Дехто, впізнавши себе, 
поспішно відвертав голову, 
дехто з подивом 
глядів на мистця, 
як дивляться на людину, 
що очайдушно 
вміє рискнути, 
показати світові 
своє оголене „я".
Він сидів мовчки, 
задивлений у прірву 
своєї душі, 
В його очах 
вовтузилися форми 
нового юродства, 
чекали моменту, 
чекали фарби, 
чекали пензля, 
щоб воплотитися 
не пелені полотна, 
Мистець терпеливо ждав, 
Він певен, 
що знайдеться хтось, 
хто заплатить дорого 
за лікарство 
на своє власне божевілля. 
#tab##tab##tab##tab##tab##tab##tab#6 червня, 1972
Back to contents
Він сидів мовчки, 
задивлений у прірву 
своєї душі, 
В його очах 
вовтузилися форми 
нового юродства, 
чекали моменту, 
чекали фарби, 
чекали пензля, 
щоб воплотитися 
не пелені полотна, 
Мистець терпеливо ждав, 
Він певен, 
що знайдеться хтось, 
хто заплатить дорого 
за лікарство 
на своє власне божевілля. 
							6 червня, 1972
Back to contents
Голосимо світу новину 
- Зродила машина машину! 
В Америці, в фабриці Форда! 
Спасення для світу! Sursum corda!* 

Будуєм бетонні дороги 
І стелим машині під ноги, 
Ніщо вже не спинить прогресу, 
Тотального в світі процесу, 
Бо сталося чудо у Форда, 
Спасення для світу! Sursum corda! 

Ми землю собі підкорили, 
У небі діру вже пробили, 
Немає вже там Пана Бога, 
Машині у всесвіт дорога, 
Машині із фабрики Форда. 
Спасення для світу! Sursum corda! 

* Sursum corda! - Вгору піднесім серця (лат.)
Back to contents
Ми виміряли час, 
		ми подолали простір, 
Заглянули у челюсті атому, 
Супутників заслали в високості, 
Збагнули таємниці блискавиці й грому, 
Пізнали все, здається, 
			крім одного: 
В чому є суть і сенс 
			людського існування? 
В наш вік, людина, 
			відцуравшись Бога, 
Перетворилась у великий 
			Знак Питання?! 
							21 жовтня 1965 
Back to contents
Метастази міста 
		вростають у тіло, 
Божевілля клітин 
		хмародерами дразнить небо, 
На груди давлять 
		бетоном дороги, 
Пропасниця підземок 
		стрясає утробу, 
Сонце за мрякою диму 
		шкварить байдуже гарячкою. 
Гине, конає Земля, 
		корчиться в муках Прамати... 
Ой, та немає кому її порятувати, 
Сини 
	відцурались її, 
Внуки 
	знущаються, сміються над Нею, 
	кости її ламають, 
	серце її роздирають, 
	вогнем смертоносним 
		у простори стріляють, 
	заманулося їм 
		на інші сузіря летіти... 
Зорі, 
	далекі сестриці 
		глузують з Неї: 
	„От, і наплодила байстрят! 
	Любощів їй захотілося з Сонцем! 
	Місяць з кохання до неї помер, 
	Ген лиш кістяк Його шкіриться мертво, 
	Жони своєї невірної чекаючи смерти".
Back to contents
Уколом у небо вкололася вежа, 
Щоб дальше, щоб вище, щоб дужче 
Людських володінь закріпилася стежа, 
Бо вже на Землі стало вужче. 

Було б ґеніяльно, якби з тої вежі 
Неслася молитва покори, 
А не радієві вістки про пожежі, 
Воєнні страхіття й роздори. 

Пливуть меґатони радієвої лжі 
Із вежі над втомленим містом, 
Що дуситься в зашморгу диму і ржі 
І котиться в пропасть зі свистом.
Back to contents
Йде дощ від ранку безустанку,
Розкисло місто схоже на октопус,
Юрба людей на перестанку
Чекає на міський автобус.

Задумані, утомлені, байдужі
Обличчя відбиваються в калюжі,
Дерева опустили голі руки
Над ними плачуть із розпуки.

Тихенько плачуть дерева безлисті,
На голови людей капають сльози,
Сумні, сумні життя прогнози
Тобі людино в мільйоннім місті.

Людські обличчя втомлені й байдужі
Глядять задумано у дзеркало калюжі.
Back to contents
Тут, у Канаді - Санта Клос, 
А там за морем - Дєд Мороз, 
А де Христос, а де Христос? 
ї похилилась голова 
На край самотнього стола, 
На столі свічка догоря, 
Вчувається десь коляда... 
		„Бог Предвічний народився, 
		Прийшов днесь, із небес, 
		Щоб спасти люд свій весь 
		І утішився..." 
Морозна ніч у рідному краю 
І небо зорями цвіте, 
1 кожна хата, як вертеп, 
Солома, сіно і дідух, 
І біла скатерть, наче сніг, 
І дари на столі робочих рук, 
А на покутті Божа Мати 
З Христом-Дитятком при грудях 
Г колядує кожна хата: 
		„Радуйся, 
		Ой, радуйся, Земле, 
		Син Божий народився!" 
Та раптом їрода полки 
На край наш рідний грянули з півночі, 
Гсуса вбити їрод хоче, 
Вдиралися у людські двори, 
Перешукали гори, бори 
1 крови море пролили 
Дітей невинних:
		„Не плач, Рахиле, 
		Глянь діти цілі, 
		Не умирають, 
		А оживають..." 
А Мати Божа із Дитятком 
Втікала, серце у тривозі, 
В краї далекі і чужі, 
Він сам їх путь охороняв 
1 так за море заблукав 
Із раною в простреленій нозі. 
Тут юну голову його зв'ялив мороз, 
А серце все питає: де Христос? 
		„Ой, видить Бог, 
		Видить Творець, 
		Що весь мир погибає..." 
І янгол сповістив йому новину -
Христос вернувся в Україну, 
Хоч Україна в руках ката, 
Там нишком колядує кожна хата: 
		„Радуйся, 
		Ой, радуйся Земле, 
		Син Божий народився."
Back to contents
Сконцентрована ненависть 
			вибухала вулканом, 
гарячою лявою смолястих слів 
			заливала все живе довкола, 
очі загрозливо горіли вогнем 
			окаянної злоби, 
розжарені брили власної 
			зрушеної субстанції 
			падали на крихкі криївки 
			людяних почувань, 
			що розсипалися від ударів, 
			зникали під чорною липкою лявою, 
			прикриті жужелем і попелом руїни. 
Вулкан заспокоював свої звироднілі пристрасті... 
			Коли довкруги все завмерло, 
			він понурив свою зчорнілу голову, 
			безсило чадів димом 
				свого виснаження. 
				
							20 червня, 1972 
Back to contents
Той задавлений біль, 
затамований плач, 
той придушений крик 
у морщин борознах 
заховались на твому лиці, 
той приглушений жах, 
що зачах у очах, 
запустили коріння 
в твоїм серці й душі.
 
І усмішка твоя, 
як по льоду вода 
прослизне, пропливе 
і застигне знова 
у мертвої байдужості вид, 
той приглушений жах, 
що зачах у очах, 
будить знову в тобі 
твій затаєний стид. 

Проминули літа, 
Ти - жива - нежива 
блудиш світом чужим, 
а наруга й обида 
вічно тліють у серці й душі, 
Той заглушений жах, 
що зачах у очах 
вирив муки печать 
на твоєму лиці. 
					16 листопада 1972
Back to contents
Ввижаються птахами всілякі химери, 
Бо світ заступили їм хмародери, 
Вигадують птахи всілякі теорії 
Про хижу інвазію їх території. 

Колись над землею літалось їм вільно, 
Птахи володіли небом неподільно, 
Ніхто від них вище не зносився вгору, 
Свободою пахли небесні простори. 

Були їм відкриті небес таємниці, 
У них князювали орли і вірлиці, 
Тепер появились потвори сталеві, 
Ревучі машини страшні металеві. 

Шугають ракети, гудуть сателіти, 
Забаглось машинам до неба летіти, 
Летять до зірок, далеко за хмари, 
Ті зайди, чужинці, новітні татари. 

О, горе уярмленим, горе побореним! -
Скиглять птахи жалісно в небі підкоренім, 
Летять уже нижче, а тут хмародери 
Заставили простір, хижі браконьєри.
 
Поламані крила, голови розбиті... 
Що птахам робити в модерному світі? 
І що їм робити і що їм почати? 
Невже ж відучитися птахам літати? 
Back to contents
Згоряють дні на небосклоні 
У пітьму кануть забуття, 
Спадають попелом на скроні 
	- Немає вороття! Немає вороття! 
Як подорожні на розбитім кораблі, 
Що мріяли доплисти до своїх портів, 
Враз опинилися на моря дні 
	- До ста чортів! До ста чортів! 
Шепоче розум до душі: 
	- Такий закон! Такий закон! 
Про це не варт складать вірші 
	- Це забобон! Це забобон!
Back to contents
Гнітить мене 
		ця вертикальність міста, 
		ця плоскість стель, 
		ця герметичність вікон. 
Як можна тут співати про красу, 
		працюючи на хліб, 
		а для розваги, 
		розводячи фіялки в глиняних вазонах? 
Вони ростуть та не беруться цвітом, 
		хоч поливаю їх, 
		годую вітамінами, 
		неонові світла 
		їх гріють ніч і день. 
Чого ж ще вам бракує тут до щастя 
		мої фіялки, 
		подруги химерні? 
Чи може також гнітить вас 
		ця вертикальність міста, 
		ця плоскість стель, 
		ця герметичність вікон?
Back to contents
Співці сучасні, як канарки у клітках, 
Співають задоволено і ніжнотонно, 
В подяці за кришки, що їх в один розмах, 
Господар кидає великодушно і бонтонно. 

Ліричні почування земного буття, 
Колисанки для тих що солодко здрімнулись, 
Упились медом сибаритського життя, 
Сумління докорів і сорому позбулись, 

Не люблять слухати палких і гострих слів, 
Ні тих, що сурмлять голосно на сполох, 
Бо в душах їх Хоривський кущ зотлів, 
У серці загніздивсь наживи хтивий Молох. 

Що ж діяти мені, як зберегти себе 
У краю цім від ситості оспалім? 
Невже ж дрімота ця всі мрії погребе, 
Розіб'є на друзки душі святі скрижалі? 
								1982 p.
Back to contents
							Пам'яті В.Д. 
									
Перехрестя вулиць, зупинка трамваю, 
Тут ми зустрічались, друже юних літ, 
У чужому місті, у чужому краю, 
В поспіху до праці на щоденний хліб. 

І на мить коротку оживала мрія, 
Буревійна юність у наших очах, 
Розцвітала в серці цвіткою надія, 
Майорів додому голубиний шлях. 

Та одного ранку серце мого друга 
Перестало битись втомлене украй, 
І на перехресті розридалась туга, 
Похоронним маршом стукає трамвай. 

Перехрестя вулиць у чужому місті... 
Тут вже не побачу друга юних літ, 
Снує тільки смуток ниточки сріблисті, 
Тче мені дорогу в невідомий світ.
Back to contents
Я так боюсь себе, 
Коли в душі 
Вогонь займається, 
Коли полум'я крови 
Лише мозок, 
Коли холодний розум 
Не гасить вогню, 
А топиться, як лід, 
Шипить, шкварчить, 
Гарячою парою 
Туманить голову, 
Я так боюсь 
	тоді себе, 
А все ж я знаю, 
	це ж життя! 
А розум каже: 
	щади енергію, 
	щади енергію, 
	бо в світі криза 
	на пальне! 
І я щаджу, 
Гашу найменшу іскорку 
	і ледянію у душі. 
Тоді вже 
	не боюсь себе, 
Лиш ненавиджу світ холодний, 
	і жорстокий.
Back to contents
Як правду віднайти серед полови слів 
Людських півправд, уявлень і брехні, 
Очистити поліття наших днів 
Від плісні, кукілю і хробачні? 

Слова, слова! Де ділась ваша суть? 
Головня зжерла, черви, комашня? 
Думок заплутаних затухла каламуть 
Покрилась цвіллю псевдо-правд, псевдо-знання.
Back to contents
Пливу загублена в часі й просторі, 
Розбитий корабель серед бурхливих хвиль, 
Довкруги пустка й тьма, вгорі лиш зорі 
І місяця старий побляклий бриль. 

Далеко від землі, подальше ще від неба, 
В полоні бурунів, незбагнених стихій, 
Забута світом і людьми, немов амеба, 
Чи як морський праісторичний змій. 

У течії буття усе перемішалось 
І час, і простір, напрям і мета, 
Життя моє із якора зірвалось 
І поплило туди, де сум і самота.
Back to contents
Повільно йду, розмірено крокую, 
Несу своє життя, мов бесаги жебрак, 
А серце все щемить, а думка все бунтує, 
Що все воно не так, що все воно не так. 

Не так, не так життя колись ввижалось, 
Як крила юности ширяли в вишині, 
Земля тоді покірно в ноги слалась 
І сонце приязно всміхалося мені. 

Буяли мрії в голові вітрами, 
Шуміли соснами зеленими думки, 
Цвіло кохання пишними цвітками, 
Плела уява лаврові вінки. 

На прю зі злом душа до бою рвалась, 
Манила в світ пригод нових краса, 
Усе ясним і досяжним здавалось, 
Спливала в серце радість як роса. 

Розвіялось усе пожовклим листом, 
У вирій відлетіли зграї мрій, 
Осталась сіра дійсність падолиста 
В серці зневіри загніздився змій. 

Повільно йду, розмірено крокую, 
Несу своє життя, мов бесаги жебрак, 
А серце все щемить, а думка все бунтує, 
Що все воно не так, що все пішло не так.
Back to contents
Відхилились двері в невідоме, 
Щілиною вузькою промінь віри 
Освічує щоденності сіризну, 
Довкруги пітьма, темрява зневіри, 
Душа забрила на життя мілизну, 
У трясовинні буднів думка тоне. 

У нетрях серця вовком виє туга, 
Голодна дружньої, жертвенної любови, 
Гарячих мрій і хвилювання крови, 
Людської приязні, без маски й без підхлібства, 
За вікнами гуде осіння хуга, 
Бездушня метушня чужого міста. 

Лиш промінь віри крізь вузьку шпарину 
Обмеження і слабості ума людського, 
Надією солодкою кормить людину, 
Що смисл терпінь - важка дорога 
У невідоме вічності безмежжя, 
Що все в житті - від Бога і до Бога.
Back to contents
Зима. Мороз. Сніги і вітер, 
Замерзло слово на льоту, 
Упало на папір між літер, 
Сковзнулось по буття льоду.
 
Заснуло все - душа і мозок, 
Із димарів несеться дим, 
З теплих домів - лиш дзенькіт ложок, 
А ти під небом сам один 

Весни чекаєш, ждеш відлиги, 
Серед морозу, серед стуж, 
Щоб слово вирвалось з-під криги, 
Всміхнулось сонце з-під калюж, 

В яких за дно бездоння неба, 
Де відбивається твій світ. 
Невже ж тобі хоч цього треба, 
Щоб слова воскресити міт? 
Back to contents
Бувають дні в житті 
Мов олово важкі 
Гнітючі, мов ярмо, 
Гіркі, немов полин, 
Тоді душа моя, 
Знеможена й німа 
Дрімає стишена 
Мов опустілий млин. 
Спинились крила мрій, 
Не мелять жорна дум 
І висиха надій 
Запущений ставок, 
А час, життя млинар, 
Безцільно шкутильга, 
Немов дідусь старий, 
Опершись об ціпок. 
Нудьга, немов іржа, 
Зжерає віри сталь, 
І пилом притрусивсь 
Поміст старих засад, 
А у пустих кошах 
Зневіра, мов мишва, 
Безжалісно з'ЇДа 
Останки зерна правд.
 
О поле, зароди! 
О зерно, дозрівай! 
О вітре, зашуми! 
О серце, не ридай!
Back to contents
Стою забутий у вітальні під стіною, 
Ні то звичайний мебель, ні то інструмент, 
Стирають з мене пил байдужою рукою, 
А серце в них тверде й холодне як цемент. 

Я так стужився за чутливими руками, 
За пальцями гнучкими, без прикрас, 
За ніжним серцем сповненим піснями 
Крилатими, легкими як Пеґас. 

Від тих пісень душа моя проснеться, 
Здрігнеться, оживе, розквітне як колись, 
Перлистим звуком по кімнаті розіллється, 
Полине крізь вікно у синю вись, 

Туди у даль, де сповнений мелодій 
Небесний простір грає і дзвенить, 
Де музика симфоній і рапсодій 
Ясною зіркою над світом мерехтить. 

Стою забутий і нудьгую у вітальні, 
Покритий мотлохом штучних прикрас 
І сняться все мені простори дальні, 
Космічна музика, крилата як Пеґас.
Back to contents
На сірій плівці мозку 
мініятурними буквами крови 
записаний мікрофільм 
мого життя. 
лежить звинений 
на шпулі минулого 
в темній коморі підсвідомости, 
світло розуму гасне 
екран пам'яти не працює... 
і ще одне життя 
відійде в забуття. 
					22 липня 1973
Back to contents
			(байка) 
Він серце своє, 
		б'ючке і криваве, 
Вирвав з грудей 
		і поставив 
На срібного вірша 
		кованім підносі, 
Підніс до людей 
		і мовив несміливо: 
				„Прошу..." 
А люди, 
	що після смачного обіду, 
Вже майже дрімали, 
			сказали: 
„Тобі не в обиду, 
Піднос непоганий, 
	він нам пригодиться для кави, 
Та серце 
	щось дуже сире ще й криваве, 
Бери його геть, 
Ми люди культурні, 
	а не канібали." 
					18 квітня, 1972
Back to contents
Ми зустрілися 
Як два поспішні поїзди 
на метушливій вузловій станції
Обмінялися пасажирами й 
Роз'їхалися до місць 
Свого призначення.
Back to contents
Як зблизитиь до тебе, 
			коли сам ти від себе втікаєш, 
Як любити тебе, 
			коли сам ненавидиш себе, 
Як тебе берегти, 
			коли сам ти про себе не дбаєш, 
Як нам бути удвох, 
			питаю себе і тебе? 
В голові твоїй молодій 
			загніздилось вороння, 
Круки чорних думок 
			клюють серце живе, 
Як прогнати їх геть 
			із душі підвіконня, 
Як сцілити тебе 
			і життя розпочати нове? 
Де ж надія, любов, 
			де ж ті мрії гарячі, 
Що розпалюють кров 
			і зовуть до змагань, 
Чому очі твої 
			ще невинно хлоп'ячі 
Повна чаша гірких 
			невимовних страждань? 
Не кажи, не кажи, 
			я і так розумію, 
Розкололась душа, 
			німим болем щемить, 
Чи любови бальзам 
			те сцілити зуміє, 
Що зламалось в душі, 
			що мов рана ятрить? 
							10 лютого 1974 
Back to contents
Зачерствіла душа, 
як великодня паска, 
суха, крихка 
і цвіллю вже взялась, 
годиться для пташок, 
або людей голодних. 

Та хто голодний тут 
По Великодніх Святах?
Back to contents
Ріс біля хати соняшник самотній, 
Посіяли його тут люди для прикраси, 
З ностальгії за рідними полями, 
Щоб хату нa чужині звеселяв. 
Виріс ставний, високий і самотній, 
Пишалася ніа весь город його корона, 
Він увібрав У себе соняшне проміння 
І повнилася голова його насінням, 
Він гордовито золотом сіяв. 

Стукнула осiнь. Соняшник зігнувсь, 
Важка очортіла голова додолу похилилась, 
Заржавіла корона вбік перекосилась, 
Чорні думкіи снує самотній соняшник в городі, 
Вартість йоіго у краю цім не в моді, 
Олії тут доспить, насіння злузають хіба білки, 
Прив'яв і згорбився з печалі і журби, 
Непотрібом очікує морозу і зими 
Самотній ссоняшник в осінньому городі. 
									1978 р.
Back to contents
Блукаю в лябіринті 
			напівзруйнованої піраміди, 
Поміж засохлими муміями 
			завоскованих фараонів... 
Чи це тільки поганий сон? 
Звідки взялася піраміда? 
Кому потрібні мумії? 
І, взагалі, 
Чого шукаю я поміж мертв'яками? 
Щипаю свого носа, 
			щоб переконатися, 
				чи я жива... 
За той час, 
	за моїм вікном, 
			за одну ніч, 
				разом зі сонячним ранком 
				РОЗЦВІЛАСЯ ЯБЛУНЯ! 
Чи може тому я збудилася?! 

						18 травня 1972 
Back to contents
З-під черепа драглиста маса мозку, 
немов слимак несміливо обмацує 
					незнаний ґрунт, 
висовує свої щупальця, 
здригається на кожний шелест, 
вчувається у кожний звук, 
		все тіло - слух, 
		все тіло - дрож, 
		все тіло - рух. 
Страх і цікавість 
			в суміші пливкій, 
а мушля черепа 
			і давить і хоронить, 
драглистий мозок 
			світ пізнати хоче, 
немов слимак повзе 
			через обліг життя. 
						9 грудня 1972 
Back to contents
Заплутавшись у буднів павутинні, 
Дзижчу, безпомічно пручаюсь, 
Аж доки павук часу 
Не виссе кров живу, 
Тоді замовкну 
	під склепінням смерти, 
Заплутана, як муха, 
В буднів павутинні.
Back to contents
З речей полону 
			я звільнитись хочу 
В країні цій 
			багатій на всі речі. 
Це може вам здається 
			недоречі-
Та я речей полону 
			не терплю, 
Свободу духа 
			над усе ціню. 
Для мене речі -
			це ярмо на шиї, 
Пропали сни, 
			пропали мрії, 
У всіх людей -
			пересит від речей. 
Втечу, втечу 
			в домену слова, 
У слові я 
			відроджуся наново 
І буду вільна, 
			вільна, вільна! 
Хоч може скаже хтось, 
			от божевільна!
Back to contents
Як залягають сутінки в кімнаті, 
Я не лякаюся нічого й не боюся, 
В кирею самоти я щільно огорнуся, 
Гляджу на тіні споминів строкаті. 

Строкаті тіні днів давноминулих 
Колишуться у сутінках імлисто, 
В разки насилюються як намисто, 
Чи розсипаються у звоїнах нечулих. 

Між дійсністю і сном снуються тіні, 
Строкаті тіні в сутінках імлистих 
Я на проміннях місяця сріблистих 
Силяю споминів намисто в самотині. 

						ЗО червня 1982
Back to contents
Я танцюю стриптиз 
			на арені життя, 
Під мелодії такт 
			у натхнення прибою, 
Вже відкинула стид, 
			щоб знайти забуття 
Моя гола душа, 
			що не знає спокою. 
Я танцюю стриптиз 
			на арені життя, 
Лиш прозорим серпанком 
			метафор прикрита, 
Під мелодії такт, 
			юрби крик і виття, 
Аби буднів нудних 
			монотонність розбити... 
Я танцюю стриптиз 
			на арені життя, 
Я танцюю стриптиз, 
			щоб знайти забуття.
Back to contents
Я всесвітня Мрія, 
Я Діва Марія, 
Любов і Надія. 
Породила сина 
Від Духа Святого 
(що кому до того?) 
Люлі мій синочку 
В тугім сповиточку, 
Пошию для тебе 
Біленьку сорочку. 
Он росте вже древо 
На хрест і лопату... 
(Чуєш Душе-Тату?) 
Ти собі літаєш 
Попід небесами, 
Про сина не дбаєш... 
Дрібними сльозами 
Хмари з неба плачуть. 
Горе, синку, горе 
Розлилось як море 
По цілому світу... 
Немає одвіту... 
Не буде, мій сину, 
Для тебе привіту, 
Будуть глузувати, 
Будуть розпинати, 
Будуть тебе, сину, 
Люди проклинати 
За те, що від Духа 
На світ народився, 
Скажуть: „мати - шлюха, 
А Дух той сказився".
Back to contents
Хрести на розпуттях 
Ждуть на тебе, сину, 
Терпітимеш муку, 
За нашу провину, 
Терпітимеш муку, 
Ганьбу і розпуку 
За батьків розлуку. 
За батька, що знадив, 
Полюбив і зрадив, 
За батька, що кинув 
Матір і дитину.
Back to contents
З одного дерева хлібна лопата й хрест, 
З одного дерева труна й колиска, 
Одна природа та інший долі жест 
І неможлива тут єднання риска. 

Припадок це сліпий, приреченість німа, 
Чи іграшка в руках мистця примхливця, 
Чи витвори ніколи невтишимого ума, 
Що робить з одного творця й убивця? 

Питання це, мов цв'ях, муляє мозок нам, 
А відповідь знайти, ніхто досі не годен, 
Блукає в мряці здогаду й блудних оман 
Людський наш ум правди й знання голоден. 
Back to contents
Циклічність життя, 
Народжень і смерти, 
Спочинку й пробуджень, 
Буянь, розгалужень, 
Зуміла затерти 
Різниці земного буття. 
Одна лиш людина 
За гріх свій судима, 
Бунтується вічно, 
Не хоче змиритись, 
Не хоче приняти 
Закон цей одвічний 
В своїм беззаконні 
Терпить від безсоння, 
Вкусивши у втраченім раю 
Заказаний овоч 
З дерева знання.
								30.7.1991
Back to contents
Я люблю тебе, книжко, 
Без тебе померк би мій світ, 
А очі здавались би зайвими 
В місті, де небо і землю 
На клапті вузькі порозкраяно, 
Де вежі стрімких хмарочосів 
Заслонюють сонце і обрій, 
Де плоскість квадратів 
На душах людських позначилася 
І люди, немов манекени 
Кружляють доріг карузелями, 
Де дихати важко від диму й 
Вонючого чаду машин, 
Ти, книжко, для мене відрада, 
Ти подруга вірна, єдина, 
Що двері мені відчиняє 
У світ, що зоставсь поза нами, 
Де сонце і простір і трави, 
Де серця людського й душі повнота. 
Нудьги й утоми розвівається вже мряка 
І я готова йти з тобою в мандри 
Шукати духа скарбів 
			і живих людей.
Back to contents
	„Iз глубини возвах к'Тебі, Господи..." 
	
З тунелів глибоких модерного міста, 
Де гуркіт підземок громами рокоче, 
Крізь стукіт коліс, крізь скрегіт вагонів, 
Крізь гамір людей, крізь свисти кондукторів, 
Крізь мури склепінь, крізь тріскіт електрики, 
З підземних льохів чужих метрополій, 
Взиваю до Тебе, о Господи, вислухай! 
		Сліпими кротами попід землею, 
		Попід будинками, під вулицями, 
		Поміж каналами, в черевах поїздів, 
		Товпляться люди днями і ночами, 
		З дому до праці, з праці додому. 
		Я, поміж ними, здушена, втомлена, 
		Знуджена буднями, в житті розгублена, 
		Кличу до Тебе, о Господи, вислухай! 
Ти що єси десь на синьому небі, 
Від нас закритому хмарами диму, 
Фабрик коминами і хмародерами, 
Стовпами, вежами, теле-антенами, 
Над літаками й швидкими джетами, 
Понад ракетами і сателітами, 
Десь між сузірями, поза планетами, 
Господи, вислухай, кличу до Тебе! 
		Я, що від давна мандрівцем блукаю 
		В чужині далеко від рідного краю, 
		З вічною тугою в серці утомленім, 
		З мріями-снами ума неспокійного, 
		З віри жагою душі зголоднілої, 
		З льохів зневіри, з нор безнадії, 
		Взиваю до Тебе, о Господи, вислухай, 
		Біль усмири, душі силу й надію пошли! 
Back to contents
Я може відкриваю вже відкритий світ, 
Вдираюсь силоміць у виломлені двері, 
Будую власний світотворчий міт 
Знаками чорними на білому папері. 

Бо що ж мені світи, які відкрили ви, 
Коли мене ще не було між вами? 
Я наново все хочу перейти 
І виміряти власними ногами. 

Ви мовите мені, що все старе як світ, 
Мій світ зродився у моїх зіницях, 
Мені прийдеться здати власний звіт, 
Зложити свою дань у досвіду скарбницях. 

То ж не судіть що, те що я пишу 
Можливо хтось відкрив переді мною, 
Я власний світ в душі моїй ношу, 
Збагнути хочу все своєю головою.
Back to contents
ОДИН Число Що Манить Все Мою Уяву Йому На Славу Вірша Пишу Я.
Не два Не три Не п'ять Не сто І не мільйон А лиш ОДИН Лише ОДИН Всьому Початок І Закон.
ОДИН Початок СУТЬ ЖИТТЯ Бо все Було б Як дим Було б НІЩО Якщо б Колись Не сотворивсь ОДИН.
Слава Тому Що Є ОДИН А з ним Є Два і три І п'ять І сто І мільйон І Я І ТИ.
Back to contents